Пише Анонімус: «Привіт, йобане.
З часу початку війни заходжу на йобане, і приблизно кожна 5-та тема присвячена «мовосрачу». Потім іде комент редакції, де Жук «розносить» прихильників українізації. Чому це робить Жук — я розумію. Якщо почитати його ЖЖ (або dreamwidth — секрет Полішинеля) — то стане зрозумілою причина його позиції (разом з культурним тлом яке до цієї позиції призводить). Ще й книжка яку він бідака перед війною писав на досить важливу тему зараз «кенселиться» через те, що він її писав до 2022 російською.
Я хотів би висловити іншу точку зору
Візьмемо два крайніх «ксенофобії», зумовлені різними обставинами та з’ясуємо різницю між ними. Для прикладу візьмемо циганів (сподіваюсь Тайсон Фьюрі не прийде мене пиздити за це). Перенесемось також у 90-ті щоб оповідка була реалістичнішою.
Отже, у місті А живе Андрій, вчиться в університеті, безуспішно шукає роботу і перебивається випадковими підробітками. В країні жах, що сприяє появі різних дурнуватих вчень та ідеологій. Так стається, що Василю в руки потрапляє агітка однієї з ультраправих організацій, яка у всіх бідах звинувачує євреїв та інших інородців. Оскільки євреїв знайти у місті складно (і то більшість сидять у міськраді), то організація спрямовує свої зусилля до тих до кого може дотягнутись — до циган, які живуть табором під містом.
У місті Б живе Олександр, має старшого брата, який повернувся з армії. Оскільки батьки в кращому разі не мали змоги надавати мінімум уваги дітям, то брат заміняє йому батька і друга. На жаль з армії брат повернувся героїновим наркоманом (після Афганістану саме зокрема через неї налагоджувався наркотрафік у колишній СРСР). Так склалось, що у місті Б єдине джерело героїну — це цигани. Брат регулярно у них закуповується, повільно сторчується і врешті помирає. Це стається на очах у Олександра. Який після цього ненавидить циган, які фактично на його очах «убили» його брата.
Обоє в результаті ненавидять циган. Проте, для чого я розповів ці історії. Перша історія — це аналог умовних ЛГБТ-, еко-, ліво-правих активістів, яким потрібен кристалізований, зрозумілий ворог, якого можна дегуманізовувати, який ймовірно не зникне, тому боротьба — це не для результату, а для процесу (і здобування політичних очків). Друга історія — це результат особистого досвіду, сильно травматичного, який досить чітко пов’язаний з цією травмою.
Тепер повернемось до мовосрачів
Однозначно виявити активіста можна суто по позиції до 2014 року (автор, до речі, представник першої категорії, прагнув знищення рашки задовго до 2014). Зараз коли ти бачиш перед собою людину, яка живе в Україні — ти не можеш зрозуміти причину її ненависті до російської мови. Проте дуже ймовірно це людина, яка «зненавиділа» російську в 2022 (менш ймовірно в 2014), і яка має вагомі підстави її ненавидіти. У кожного хто живе в Україні є загиблі, поранені, залишені без домівок родичі та знайомі (у мене наприклад загинув троюрідний брат, ще кілька родичів та знайомих поранені у ЗСУ). Відповідно, поки триває гаряча стадія війни, він має всі підстави (на мою думку) ненавидіти рашку і все що з нею пов’язане (а маркером цього конфлікту став саме «русскій язик» та рекомунізація під гаслом «денацифікації»). Відповідно, я вважаю, що ці мовосрачі в даний момент мають не «активістський», а терапевтичний ефект і не вважаю аж ніяк осудними. А тим паче вартими їдких коментарів після кожного такого випадку.
Одразу скажу, що я цілком розумію, що таке є у певних випадках маркером неадекватності або причиною завалених співбесід чи ігнору. Проте всі тикання у це на йобаному зараз — це як говорити жінці, яка 3 тижні тому пережила згвалтування «чому ти така негативна, будь простішою і люди до тебе потягнуться». Цей досвід зараз важко раціоналізувати і переосмислити неперервно отримуючи новини про поранення-смерть знайомих, чуючи гул ракет-шахедів над головою та міркуючи як би ще при цьому не зійти з глузду і працювати, мило усміхаючись на зідзвонах з іноземцями на яких працюєш. В Україні на мою думку потрібно дочекатись закінчення війни та ще кількох місяців-років після щоб мати хоча б мінімальне право людям вказувати як їм поводитись/ставитись щодо росіян/їх мови.
Дякую за увагу, сподіваюсь на публікацію».
Надіслав Анонімус